Пропоную до читатння!
Дуже цікава історія. Читайте з насолодой!
Оповідання для дітей Василя Андрійовича Лісняка.
В. Лісняк - відомий запорізький письменник і журналіст.
Одного разу десятирічний Петрик Чайка приніс додому зайченя.
- Де ти його взяв? запитав Петрика старший брат Андрійко.
- Хлопці впіймали і дали мені, відповів той.
- Нащо воно тобі? Віднеси його в поле і пусти на волю.
- Е, ні. Хлопці казали, що зайченята і в неволі виростають...Я буду годувати його...
Андрійко не дуже наполягав на своєму. Бо, правду кажучи, йому й самому цікаво було спостерігати за тим, як буде поводитись зайченя...
Дома у них була невеличка комірка з одним вікном майже над землею. Біля самісінького вікна росли кущі густого молодого клена, що самі собою прижилися тут. Далі стояли високі дерева.
Пустив Петрик зайченя в ту комірку, приніс йому трави, свіжого вишняку, поставив води.
Минув день, другий... Петрикові й Андрійкові хотілося побачити, як їсть зайченя, але воно при них ніколи не їло й не пило.. Коли хлоп'ята відчиняли комірку, зайченя забивалось далі в куток і сиділо нерухомо, поклавши вуха на спину. Та по кормах видно було, що воно все ж харчувалося.
Стояли тихі, теплі вечори... На небі сяяв повний місяць. І ось одного такого вечора, коли Петрик ліг спати, Андрійко поцікавився: а що робить цієї пори вечір їх зайченя? Він тихо відчинив двері комірки. Там було темно. За вікном чорніли кущі і дерева. Між гіллям, на світло-сірому небі, яснів білий місяць. На підвіконні і долі біля вікна лежала мережка місячного світла і тіней від листя. Затамувавши подих, Андрійко прислухався - нічого не чути. Придивився - і побачив на підвіконні зайченя. Воно сиділо нерухомо, підібравши лапки під себе, і невідривно дивилося надвір. В такий чудовий вечір, на освітленому місяцем полі, де стояли високі пахучі жита і росла різна солодка їжа, мабуть, весело гралися його довговухі брати і сестри... А воно самотнє, тут!.. Андрійкові видно було його одне око. Воно блищало від місячного світла, блищало так, що хлопцеві здалося, ніби воно мокре, в сльозах.
"Невільник!" - з жалем подумав Андрійко. І, докоряючи собі тим, що дозволив тримати зайченя в неволі і навіть сам був зацікавлений у цьому, він вирішив наступного ранку поговорити з братом.
Андрійко ліг спати, але не міг заспокоїтися. Він довго думав про те, що бачив у коморі. Ладен був уже встати і негайно нести зайченя в поле. Однак негаразд було тривожити дім та й Петрика хотілося залучити до цього.
Опівночі Андрійко заснув.
Вранці він розповів братові про все, що бачив уночі, і про те, як йому жаль зайченяти.
- Давай, Петрику, випустимо його! - запропонував Андрійко.
- Давай! - охоче погодився Петрик.
Коли батько пішов на роботу, мати знайшла чистий невеличкий мішок і дала його хлоп'ятам. Петрик і Андрійко посадили свого в'язня в той мішечок, злегка зав'язали його, поклали в кошик і пішли. Андрійко ніс кошик, розмірено ступаючи і поглядаючи обабіч. Йому хотілося, щоб кожен зустрічний знав, що і куди вони несуть.
Петрик не міг іти спокійно. Він забігав то на один бік, то на другий, то йшов позаду, і все позирав на кошик, йому хотілося швидше звільнити зайченя.
Поки йшли містом, переходили залізничні колії, минали паровозне депо - зайченя сиділо тихо, не подавало ніяких ознак свого перебування в кошику. Шум людського життя, очевидно, лякав його.
Та ось вони вийшли за місто. Поволі затихли шуми. Повіяло степовими пахощами. І зайченя враз дало про себе знати. Воно почало так завзято перебирати лапками, дряпати стінку кошика, що він аж затремтів у руці Андрійка.
Подряпає, затихне та й знов за своє.
- Ну, Петрику, сказав Андрійко, - випустимо?
- Давай! - відповів Петрик.
Хлоп'ята поставили кошик, присіли і посхиляли русі, низько стрижеві голівки над своїм невільником. Андрійко розв'язав мішечок, узяв за вуха зайченя, посадив на землю і - пустив.
Але, на превеликий їх подив, зайченя не кинулось одразу втікати. Припавши до землі, повернувши голову набік і одним оком поглядаючи вгору на хлоп'ят, воно поволі посунулось на животі. І зробило це так невміло, неначе в нього були покалічені ноги. Відсунувшись трохи і не зводячи свого пильного погляду з Петрика й Андрійка, зайченя зробило один боязкий стрибок, другий.
І раптом воно всіма лапками шарпнуло землю. Стрибок був такий дужий, що грудочки землі з силою вдарились об кошик і об хлоп'ят; перед ними знялася хмарка пилу, і коли вони отямились, зайченя було від них уже так далеко, що й грудкою не докинеш.
І тільки тепер Петрик і Андрійко побачили, що їх зайченя не таке вже й мале, що це не безпомічне зайченя, а досвідчений хитрий зайчик, здатний сам вийти з найскрутнішого стану. Хлопці присвиснули йому вслід і весело засміялися.
А зайчик довго біг, не зупиняючись. Потім став, підняв угору вуха, подивився навколо і знову побіг.
Хлоп'ята з радістю стежили за ним, доки він геть загубився у степовому просторі.
1957
Джерело
